Новини України та світу

Вірський мене побачив і каже: хлопці, ви всі плясуни. А він танцює. Вчіться у нього культурі танцю

Вірський мене побачив і каже: хлопці, ви всі плясуни. А він танцює. Вчіться у нього культурі танцю

Джерело: 112.ua

Мага: Цій легендарній людині належить фраза: “Україну знають не тільки завдяки Кличкам, футболісту Шевченку та Чорнобилю. Україну знають також завдяки ансамблю імені Павла Вірського”. Я запросив сьогодні до себе в гості справжню легенду: Героя України, народного артиста, лауреата всіх можливих і неможливих премій Мирослава Вантуха.

Коли я казав, що буду записувати з вами інтерв’ю, і хтось починав казати “а хто це”, я обурювався. А потім зрозумів, що, в принципі, керувати таким танцювальним колективом, як і бути його учасником – трошки невдячна справа. Знають, що є ансамбль імені Вірського, але навіть солістів дуже рідко знають імена. Здається, що все відбувається саме по собі. Для тих, хто не знає: Мирослав Вантух – людина, яка робить ансамбль Вірського саме таким, яким він є. Я вітаю вас.

Вантух: Щиро дякую, Петре Петровичу.

– Зараз багато говорять про операцію “Вісла”, про обмін польськими і українськими громадянами, який був проведений ще за сталінської епохи. Наскільки я знаю, ви народилися на території Польщі. Щось пам’ятаєте з того часу?

– Ні. Я народився в 1939 році. На Львівщині, в селі Желехів, тепер – Великосілки. Але польську мову знаю – я її вивчив не вдома, а в Польщі. Коли у Львові працював, в юності, то я кожен рік їздив в Польщу на постановки танців, в колективах Польщі. Вивчив там мову, і польську культуру досить добре знаю.

– Тоді, коли знімали з місця – це стало дуже великою трагедією для багатьох людей.

– Звичайно. Переселенці були і з Львівщини, і на Львівщину. В селі, де ми жили, наші сусіди були переселенці.

– Стандартне радянське село, де був, напевно, клуб, бібліотека, магазин, фельдшерсько-акушерський клуб – все, що було потрібно для життя.  

– Звичайно, це було.

– Танцювальну свою бацилу першу ви отримали там?

– В школі. Я пішов в перший клас в 1946 році.

– А що було під час війни? Все-таки сім років ви прожили, коли навколо гриміло і стріляло.

– Мені було шість років, коли війна закінчилася. І пам’ятаю як сьогодні: коли німці відступали, а радянські війська наступали, всі жителі села тікали в ліс. Десь 1,5 км від нашого села ліс був. Коли бомби летять, піднімеш голову – таке враження, що на тебе це летить. В лісі матері своїх дітей – в рів, і зверху падали, лягали на своїх дітей, захищали. І це відбилося в моєму житті. 

– А ваша мама?

– Моя теж.

– Ким були ваші мама, батько?

– Мама була простою селянкою, працювала в колгоспі. Потім сестра працювала там. Батько був почесний чоловік, його дуже поважали. Він з війни прийшов в 1946-му році, інвалідом, і дуже допомагав людям. До Львова тоді фірою возили.

Вірський мене побачив і каже: хлопці, ви всі плясуни. А він танцює. Вчіться у нього культурі танцю

– А яка відстань до Львова була?

– 35 км.

– Якщо фірою, то тоді годин 5 треба було їхати.

– Не менше. На Михайла, взимку, під хатою оркестр грав. Батька прийшли вітати. 

– Як звали ту геніальну людину, яка взяла і зробила з маленького Мироська Вантуха танцюриста?

– Якщо відверто, то в мене було декілька таких викладачів. А в школі в нас був вчитель історії, який десь танцював до того. Його звали Орест Михайлович. І він створив в школі танцювальний гурток. В мене в родині нікого, крім мене, артистів немає. Вже зараз дочка, син, внучка, зять, але це вже інше покоління.

– Це вже ви заразили всіх.

– Так. А тоді я в школі побачив вперше, що таке танець. Перші ази мені показав саме вчитель історії. А від природи я співав. Співав я досить цікаво: сі-бемоль другої октави я брав вільно. Мені навіть казали: поступай в консерваторію. Але я поступив в училище, спочатку на диригентсько-хорове відділення, бо хореографії не було тоді. А коли я закінчував, відкрили хореографічне відділення, то я закінчив, і мене лишили викладачем працювати там. Я викладав на шестимісячних курсах український танець, а потім працював в самодіяльному колективі.

– У вас зірка Героя, з жовто-блакитною стрічкою. В той час, коли ви навчалися в школі, за таке сполучення двох кольорів можна було сісти у в’язницю. Ви щось пам’ятаєте про той момент?

– Пам’ятаю. Я до сьомого класу включно вчився на відмінно. Коли я закінчив сьомий клас, за восьмий-десятий треба було платити за навчання. Але: поступай в комсомол. А я виріс на Львівщині, там це не дуже, і я відмовився. І за це мені на осінь поставили двійку по тригонометрії. Мені дуже було образливо. 

– Як хлопці в селі ставилися до того, що ви танцюєте? Бо, в принципі, нормальний хлопець має грати в футбол, битися з однолітками, а раптом хлопець бере і танцює.

– Все це в мене було, про що ви говорите. І на конях я їздив, і бешкетували. Якщо відверто, то: село, церква, школа. Телебачення не було, читав і писав при гасовій лампі, в школі писали на грифельній дошці. На стовпі чорна тарілка – єдина інформація. По радіо тоді була така передача: “Театр біля мікрофону”. І я весь час слухав. Я так закохався в театр, що я собі сказав: я буду артистом, драматичним. Я безкінечно читав п’єси, слухав. Але коли я пішов в школу, і мені вчитель привив любов до танцю – він переміг. І я пішов по цій лінії. Слава богу, що закінчив ще й диригентсько-хорове відділення – мені це в житті помагає. Я розбираюся в музиці, але танець став моїм життям.

– Оця широка спеціалізація, те, що ви набирали в себе дуже багато інформації – всі успішні люди, з якими я розмовляв, говорять саме про це, що вони зростали завдяки книжкам. Зараз, коли дивишся, як хтось намагається вузько спеціалізуватися, як в консерваторіях звели до мінімуму майстерність актора…я бачив, як ви показуєте своїм танцюристам вправи якісь, я бачу, що у вас на обличчі. Це все від тієї наповненості, від того, що ви були не тільки, як казали в театрі Образцова, “мислитель нижніх конечностей”, а ви були людиною дуже широкого творчого спектру, і у Львові ви вже тоді стали великою танцювальною зіркою. Як це сталося?

– Я ще в школі виступав як артист розмовного жанру. Я дуже багато читав. Я маю дипломи, грамоти. В мистецтві не можна замикатися вузькопрофільно в професії. Тому що мистецтво набагато ширше. Воно несе на собі духовність народу, і кожен керівник колективу повинен хоч на 10-15 кроків бути попереду. Не тільки своїх вихованців, а і суспільства.

– Ви визначилися: ви стали танцюристом, хореографом. Зараз всі погляди спрямовані на Київ, а ви робили себе і свій колектив у Львові. Як це було, як ви очолили там колектив, про який тоді дізналася вся країна і не тільки?

– Це було в палаці імені Гагаріна. Я прийшов туди працювати до свого керівника. Я танцював в самодіяльному, дуже хорошому колективі трамвайників, який став лауреатом шостого всесвітнього фестивалю, в Москві. І там був випускник Ленінградського хореографічного училища: Костянтин Єфремович Альмухаметов. Він керував в трамвайників і працював в палаці Гагаріна.  Він запросив мене до себе помічником репетитора. Він пропрацював там рік, і я біля нього. Потім він звільнився і став працювати тільки в трамвайників. А я лишився на роботі, і директор будинку культури каже: давай я тебе зроблю керівником. Я кажу: я не хочу. Він таки написав наказ, але я його заставив, щоб він написав: тимчасово. І так тимчасово я пропрацював 20 років.

Вірський мене побачив і каже: хлопці, ви всі плясуни. А він танцює. Вчіться у нього культурі танцю

– Як називався колектив?

– “Юність”. Він відносився до профтехосвіти. Був начальник управління профтехосвіти, який дуже критикував: всі ваша самодіяльність нікому не потрібна. Не моя, а та, що була раніше. Я пропрацював рік, зробив декілька постановок, і він все це продивлявся. Коли побачив, каже: о, тепер це вже на щось подібне. 

-Так, може, він був правдивий?

– Правдивий. Він мене похвалив, мені це було дуже приємно, а потім виділяли кошти. Ми поставили “Польську сюїту”, і треба було полонез: шляхетний, багатий, в міхах, шапках. 100 тис. рублів один танець коштував. І він виділив мені ці кошти на цей танець.

-Я ніколи не відстоював те, що було в Радянському Союзі. Але коли у львівському будинку культури ім. Гагаріна на один танець могли виділити 100 тис. рублів – для мене це шок. Тому що за 100 тис. рублів можна було купити будинок або побудувати декорації в Академічному театрі. Значить, в вас вірили?

– Я вам багато правди міг би розказати.

– Це який рік був?

– 1973 рік. “Юність” стала заслуженим колективом України. Ми перемагали на всіх конкурсах. І міжнародних в тому числі. Ми завойовували 6 золотих медалей. А на міжнародному конкурсі в 1967-му році, в Італії, де було 55 країн світу, ми вибороли Гран-прі.

– Наші керівні органи про вас знали все від кгбістів, які їздили з вами на гастролі. Були такі?

– Були. І в “Юності” їздили, і в ансамблі Вірського. Якщо 100 чоловік їхало, то було 2. Але, ще крім того, були і свої, внутрішні.

– Ви їх знали?

– Ні. Це вже мені пізніше Євген Кирилович Марчук розказав.

– Ви на той момент цікавилися ансамблем Вірського?

– Безперечно. Інакше неможливо. Якщо в мистецтві працювати і не знати, на якому світі ти і інші, то ти будеш “прозябати”.

– Тобто ви знали, що є блискучий ансамбль у Мойсеєва на той момент.

– Не тільки знав. Я в 1968 році півроку був на стажуванні у Великому театрі і в Мойсеєва.

– Ви знали про Вірського, знали, що є прекрасний колектив, танцювальний, в Грузії.

– Так, Сухішвілі – Рамішвілі, і я з ними був знайомий. Ніно Рамішвілі – його дружина, і Іліко Сухішвілі. І з Павлом Павловичем я, на велике щастя, був знайомий. Він навіть про мене писав, і назвав мене талановитим чоловіком, в 1967-му році, коли я привіз “Юність” в Київ, на конкурс, а він був головою журі.

В 1967 році про вас пише Вірський, за сім років після цього його не стало. Ви переросли Львів, однозначно, ви переросли той колектив – всі ці розуміли. Вас починають кликати до Києва, пропонують очолити ансамбль Вірського, і ви, як і в будинку Гагаріна, кажете: ні, не хочу.

– Це правда.

– Ви не бачили для себе тут місця або просто ви так любили Львів?

– Вірський в той час був над всіма нами, балетмейстерами, на висоті. Він дійсно геніальний чоловік, організатор, талановитий. Він навіть сам казав: я не знаю, який я балетмейстер, але те, що я прекрасний репетитор, то я знаю. І організатор – це правда. Це була глиба. Я в нього навіть в 1973-му році вдома був – він мене запросив до себе.

– Як жив Павло Павлович Вірський?

– Скромно.

– Це не Пасаж був, не в центрі?

– Це було де Софіївська вулиця. І так сталося, що коли він, на жаль, помер, і мене в 80 році заставили поїхати в Київ…

– …Щербицький вам сказав: Мирославе, припини ховатися.

– Ні, він не мені сказав. Він сказав це першому секретарю обкому партії Львова: що ви Вантуха ховаєте? “Юність” – це добре, а гине державний колектив. До речі, я зі Щербицьким був знайомий, бо я часто був головним балетмейстером в Києві, працюючи ще у Львові, і на з’їздах партії, і на інших державних заходах. І колись я поставив в “Юності” другу рапсодію Ліста. І теперішня моя дружина, Валентина Володимирівна, нині народна артистка, директор хореографічної школи, була тоді солісткою. І саме Щербицький подивився цю роботу, вийшов на сцену, при зведеному хорі, похвалив дуже виступ “Юності” і каже: ще в історії не було такого, щоб в самодіяльності давати заслужену артистку. Але ми порадилися, і я думаю, що вашій солістці ми дамо заслужену артистку України. Тоді я трохи в обморок не впав від того, бо це така потрясаюча річ. Я ще теж не був ніякий там не заслужений, нічого. Просто молодий хлопець.

– А в Київ ви переїжджали вже заслуженим?

– Ні. В Київ я вже переїхав заслуженим діячем мистецтв, і народним артистом України. В 1977-му році я отримав, після конкурсу, який був присвячений до 50-річчя Радянської влади, і я показав колектив. А до того Вірський був у нас, виступав зі своїм колективом у палаці Гагаріна. Моє керівництво запросило його на вечерю, ми довгенько сиділи, розмовляли, і він каже мені: ти сам це робив? Я кажу: сам. “Молодець. Але я тобі пораджу: працюй над культурою танцю. В тебе бракує її”.

– А звідки вона могла взятися?

– Я всього-на-всього пропрацював півтора року в “Юності”. А почав я з нуля. 

– А може він правильно робив, що відразу вимагав від вас найвищої планки?

– Абсолютно правильно. Але цікава річ. Я привіз колектив туди, і раптом приходить за куліси секретар журі і каже: вас кличе Вірський. Я йду як мертвий: нікого не кличуть – мене. А я тільки перший танець показав. Я підходжу, а він каже: а, так це ти? Він питався, хто там керівник, секретар йому сказав, що Мирослав Вантух, а він сказав, що не пам’ятає. Покликав мене, побачив, ми ще показали три номери. Він дав нам золоту медаль, і в перерві, в Жовтневому палаці, вийшов покурити. І коло нього всі балетмейстери, з України, обліпили – сам Вірський.

– Боялися його або поважали?

– Я б сказав: боялися і поважали. І от я йду по фойє, Вірський мене побачив і каже: йди сюди. Я підійшов, він поклав мені руку на плече, провів пальцем по всіх балетмейстерах, які стояли, і каже: хлопці, ви всі плясуни. А він – танцює. Вчіться у нього культурі танцю.

– Він подарував вам моментально “купу друзів”?

– Так. Але це була найвища похвала.

– Здоровий дядько був Вірський?

– Високий, десь 1,90.

– Одесит, російськомовний, причому зробив такий український колектив, який став візитівкою на весь світ.

– Він за національністю був єврей. Але я кажу: який великий українець. Організував колектив і дав йому обличчя, українське. Мойсеєву було легше працювати, бо він всі 15 республік, тільки по одному танцю і вже дві програми. А потім по світу їздив і звідтам завжди привозив.

– А чому його так не зберегли? Чи так хотіли йому за щось так відомстити? Тому що оця одна фотографія, яка зіпсувала йому життя. В Іспанії, коли його сфотографували поряд з молодим симпатичним чоловіком – він не підозрював, що це Отто Скорцені. І був скандал великий, сказали: фашистський посіпака.

– Так. І 5 років ансамбль не випускали на гастролі з України. І від нього всі відвернулися, і тільки на день народження Щербицький особисто подзвонив йому і поздоровив його з днем народження. І від того потепліло по відношенню до Павла Павловича. Він дійсно не знав, що це Скорцені. Кажуть, що йому сказали, що він збирається прийти на сцену. Вірський був своєрідний чоловік, самостійний, і вирішив лишитися. І той прийшов, і сфотографували. І на другий день по всіх газетах Європи розлетілося, і це була велика неприємність.

– Львів припинив ховати свого золотого хлопця, бо ви дійсно, на той момент, були дуже потрібні Києву. Ви приїхали. У вас конкуренція була? Ще хтось претендував на це місце? Або запрошували вас одного?

– Коли мене в перший раз, в 1975 році, запросили, міністр культури, Романовський, каже: от ми думали. Я йому сказав: я вас прошу, лишіть мене у Львові. Я створив колектив з нуля, я не можу його кинути. Він каже: о третій годині треба їхати в ЦК партії, вас прийме секретар ЦК, Маланчук. Теж зі Львова. Поїхали, і він те саме повторює. Я кажу: прошу лишити мене у Львові. Я тоді був депутатом міста, мене там на руках носили. 

– Житлові умови у вас були хороші?

– Прекрасні. В мене була квартира в люкс будинку, в 50 метрах від Оперного театру. Висота стелі там була 5 метрів. 180 кв. метрів квартира. Камін як в казці – з білого кахлю. Я зробив там ремонт і нікуди не хотів їхати. Це по-перше. а по-друге, я боявся після Вірського працювати. І я це заявив першому заступнику міністра.

– Ви боялися, що вас не сприйме колектив?

– Так. Вірський – глиба.

– Оці п’ять років після смерті Вірського хто керував там?

– Після смерті Вірського відразу працював Олексій Гоман.

– Він в мене в театральному інституті викладав трошки танці. Мені здається, він трошки випивав.

– Випивав, на жаль. І погано закінчив. Він був дуже здібний, талановитий хлопець. З-під пера Павла Павловича багато вийшло вихованців. Різних. Але один з талановитих – це Олексій Гоман. Коли міністром був Богдан Ступка, він жив в хорі, не мав ні квартири, нічого. Я пішов до Ступки, і кажу: Богдане Сильвестровичу, народний артист чоловік, з дитячого будинку, ні кола ні двора. Зробіть йому квартиру. Зробили – і він отримав трикімнатну квартиру.

– А що запропонував вам Київ?

– Спочатку я жив в готелі “Київ”. Потім я жив в готелі цирку. Потім мені міністерство на Малишка дали гостинку, однокімнатну квартиру, в гуртожитку.

– А львівська квартира залишалася вашою?

– Ні, я віддав своєму наступнику. За радянських часів так не було, що ти можеш лишити комусь. Але я не ображений – мені Київ дав хорошу квартиру, на Прорізній. Там п’ять кімнат. Зробив ремонт, і до нинішнього дня я там живу.

– Як ви “ремонтували” ансамбль Вірського? Я поставив в палаці “Україна” дуже багато концертів, в яких брав участь ансамбль Вірського, і я знаю, як ваші хлопці і дівчата приходять заздалегідь, розтягуються. Заходить Вантух: все стоїть, все працює. Коли ви змогли підкорити такий колектив своїй волі, тому що там всі з характером?

– Ви ж ніколи не чули, щоби артист сказав, що я посередній артист або поганий. Тільки геніальний. Це складна штука, безперечно. Але я пропрацював до того, як прийшов в ансамбль Вірського, 20 років в ансамблі. Я вів і уроки класичного танцю, народно-сценічного, репетиції, постановки, і костюми, з художниками ми працювали.

– Щоб достигти такого рівня майстерності, треба працювати день і ніч.

– Що я і роблю. В мене вихідних днів немає. Приходжу навіть тоді, коли в ансамблі нікого немає. Я приходжу навіть в пустий зал – нікого нема, походиш по цьому залу, якісь думки появляються. Ми з колективом проїхали 85 країн світу. І в багатьох були по 20-30 разів. І коли вирує – зал стоїть. Всі континенти – ми всюди були. В Сенегалі +55 в тіні. І коли ми тули приїхали, я думаю: як же вони сприймуть нас? А вони від першого танцю до останнього, до гопака, аплодують. А в кінці встали. Виходжу на сцену, і повні очі сліз – від гордості і радості за свою землю. За свою культуру, за свій народ.

Вірський мене побачив і каже: хлопці, ви всі плясуни. А він танцює. Вчіться у нього культурі танцю

– Найбільша кількість концертів в одному залі? Аргентина, Буенос-Айрес?

– 32. І субота-неділя по 2. Зал вміщує 11 тис.

– Я просто хочу звернутися до всіх тих, хто коли бачить афіші на палаці “Україна”, ансамбль Вірського: о, знову совок показують. Коли я таке чую, мене від цього нудить. Зараз знову намагаються повернути на нашу сцену російських артистів, оцю нещасну нікчемну попсу. Ця земля ще має дуже сильно зрозуміти, щó для неї оці хлопці та дівчата, яких ви відбираєте по одному. Дівчата 1,75, і не дай бог 300 грамів зайвих, і Вантух відправляє дуже далеко. Це є певний страх, але вони самі розуміють, до якого колективу вони мають причетність?

– Розуміють. Кожній людині хочеться згадувати приємне. Я не хочу згадувати, що було, коли я прийшов. Бачить бог, і ти, хто мене знав – я натерпівся багато.

– Вигнали багато людей з колективу?

– Ні, на пенсію пішли. Бо коли я прийшов, колектив був вже у віці 40+. А в 40 вже не затанцюєш: присісти можна, а встати важко. Григорович колись поставив блискуче “Спартак”. Він Героя за це отримав. А Плісецька і Васильєв стали народними артистами і отримали Ленінську премію. Це щось надзвичайне. В Україні був один чоловік, лауреат Ленінської премії, Солов’яненко, а в Молдові – Бієшу. Вони в Великому театрі отримали. Пройшов час, і почалася між ними війна, і вони почали проти Григоровича. І Майя Плісецька в тому числі. Я коли був на стажуванні, то танцювала ще Галина Уланова. І Григоровича журналісти питають: як можна довго танцювати? Він каже: “танцевать можно долго, только смотрєть нєльзя”. Коли людина вже в віці, з одного боку треба поклонитися їй, що вона ще танцює, але вчасно треба… бо мистецтво танцю – це мистецтво молодих. Як би ми не хотіли. Сцена любить молодих, красивих.

– Але вам не так мало років, а ви продовжуєте воювати. Ваш фронт – це боротьба за народне мистецтво. За народний танець. Що би ви сказали всім тим, котрі кажуть, що нам не потрібен народний танок, що нам не потрібний народний спів, що потрібне тільки академічне мистецтво. Тим, хто пробує загнати все українське в кут, обзиваючи це шароварами, нафталіном, – ви маєте зараз можливість сказати від імені ансамблю імені Вірського. 

– Мистецтвом народного танцю (я знаю і класику, і викладав класику, і мені дуже багато дало стажування в Великому театрі, в Мойсеєва) я живу з 1956-го року. І коли я чую, що це вчорашній день, шароварщина – це не українці говорять. Це вороги українські. Якщо б хоч один з них, один раз, був з ансамблем Вірського далеко від своєї землі, за кордоном, і подивився, як аплодує світ українській культурі. Ясно, через ансамбль Вірського. І, безперечно, нам є чим дивувати. Любий колектив, любий митець, він повинен дивувати людей, бо як не буде дивувати, на нього ніхто не піде – а це не просто. Для того, щоб творити українське, своє, треба любити цю справу. Я ніколи нікого не обманював. За своє життя не спізнився ні на одну хвилину ніколи нікуди. Я обов’язковий до прєдєла. Коли світ стоїть і аплодує, Україні, і те, що ви сьогодні сказали, що Україну пізнали не тільки Чорнобилем, не тільки братами Кличко, а й ансамблем Вірського. Я це відчував, мене тисячі людей питали “що таке Україна”? І всі тисячі журналістів написали: хто ще не знає, що таке Україна, підіть подивіться ансамбль Вірського, і ви все зрозумієте. Я прожив життя, мені 101 раз пропонували лишитися за кордоном, навіть гроші пропонували, в 1979-му році. Але я не зробив цього і не шкодую. Я ріс сиротою, батько помер, коли мені було 6 років. Я Україну люблю. Я хочу дихати цим повітрям, ходити по цій землі, це в мене в крові. І я переконався в цілому світі, як люди шанують Україну і як нашому мистецтву, тобто нашому народові, аплодує цілий світ. А ми з вами є частинка цього народу. Ми повинні пам’ятати, де наш батьківський, материнський поріг, де ми, хто ми, що ми. Ви уявляєте собі українця без української пісні? Я всі нації поважаю, а люблю найбільше свою.

– Дякую. Мирославе Михайловичу, я хотів би, щоб кожна людина, яка живе в Україні, так впустила в свою душу, в своє серце, в свою кров Україну, так пишалася Україною, але не просто пишалася, а робила так, щоб Україну любили і тішилися в усьому світі. Так, як це робить народний артист України, Герой України Мирослав Вантух. Я вам дуже вдячний за те, що ви прийшли. Я вам дуже вдячний за те, що ви не запізнилися ні на секунду, тому що всі знають, що Мирослав Вантух – це дисципліна, Україна і її уособлення.


Джерело: www.112.ua